У понеділок, 29 серпня 2011 року я написала у цьому блозі, що розшукується Bandit, для молодої і вродливої. Шанси щемливо дорівнювали нулю: нагоди перетрусити сітями блошині ринки старих європейських міст не було, на аукціонах пустка, а ті дещиці, що їх іноді виставляли, вже не могли носити горде ім'я. І ось, на початку березня 2013 року, одна добра душа, обличчя якої я ніколи не бачила, надіслала на мою адресу маленьку сіру коробочку...
Я знала кілька ароматів Bandit by Piguet, один у концентрації eau de toilette, решту - parfum, але з ними ніяк не могла розгадати загадку - чому до нього на все життя прикипіла душею Плісецька, бронзовий командор мого балетного дитинства, на яку нам було наказано дивитися побожно і закарбувати собі на носі: жодна з нас ніколи так не танцюватиме. Ні-ко-ли. Наша висхла, мабуть від перфекціонізму, "балерина" походжала по класу з метровою лінійкою, що виструнчувала спини на раз, шурхотіли балетки, залітав тополиний пух у вікно, стриміли сльози у горлі. Моїх видатних аеродинамічних талантів не вистачило на кар'єру Лебедя чи Кармен, зате в руках зараз Bandit і запах класу, - свіжого тиньку, шкіряних підошв балеток, гірких квітів і тривоги. Але що це, що? Вітер заносить у клас замість тополиного пуху пригорщі апельсинового квіту, сміється, розвіває пахощі, і маленькі німфетки кружляють у повітрі, сміються сріблясто і тонко, і запрошують до танцю, біленькі короткі спіднички тріпочуть, тремтить весняне повітря, і дихання Фавна за дверима стає важким, густим, пече полином, але ф'ють! - зникає мара, а білесенькі, докружлявши свій танок до знемоги, маліють, в'януть і розсипаються в порох...
