Квазі-Прованс

Прощавай, мій провансальський саде!.. Цілу вічність, з травня по кінець вересня, у мене на балконі був свій маленький Прованс. Я посадила духмяні та лікарські трави замість дуууже модних (обридлих) сурфіній, веселих міщанських гераньок, словом, того стандартного набору юного пенсіонера-садівника, що продавався на всіх базарах і садових магазинах. Це було улюблене місце чоловіка влітку, він брав подушки, ноутбук і йшов туди працювати, під гудіння зальотних бджіл і запаморочливі трав'яні аромати. Доня цей квазі-Прованс поливала, а в нагороду іноді могла "збирати букет". Одного разу через той садок до нас залетів величезний метелик, покружляв кімнатами, посидів на стіні і вилетів у прочинені в сад двері. Забобонні кажуть, що це чиясь душа у гості прилітала, а знавці тонких матерій заперечують і віщують мені велике щастя.

Та Києву обіцяють перші заморозки замість бабиного літа, і лаванду, базилік, чебрець та розмарин доведеться обстригти, зв'язати у маленькі мітли і підвісити у кухні. Маленька Rosa gallica перекочує у вітальню - сьогодні на ній обсипалася остання слабенька квітка. Обідрати - також останні - квітки з фуксій, теж обрізати їхні кущі і відправити на зимівлю. Брудні руки приголомшливо пахнуть землею і сумішшю трав, не хочеться їх мити, хай навіть найкращим французьким милом. Бо на жаль, ще не вигадали таких парфумів. Ще тиждень, і, щоб не впасти у сплячку, сплін чи депресію, почну готуватися до... Різдва.