Підсумки літа-2013

Я не хочу чекати 31 серпня і вливатися в той день у мільйоноголосне скигління за літом. Можливо, я люблю і осінь. Можливо, немає за чим побиватися. Та менше з тим - саме ці три місяці були чи не найбільш всеїдними у парфумерному сенсі. Літо кожного року міцно пов'язується у моїй памяті з якимось окремим парфумом-двома. Ось літо 1999 року, ще не перерізано пуповину з школою, і воно пахне медвяними соняшниками, від листя яких чешуться руки, і дешевенькими парфумами Vanilla Fields by Coty, а ще - кокосовим дезодорантом Och!, з якого приймала душ моя подружка. Ваніль і Кокос - це найміцніша в світі дружба, перші дитячі спроби ворожити на картах і носити туфлі на підборах. Приблизно тоді ж від когось з старшого жіноцтва нам випадково перепала ядучо-червона помада і ми зайнялися фотографуванням фатальних образів на тлі старої атласної ковдри. Ще є літо 2003 року, спочатку у Glamorous Ralph Lauren навпіл з львівським дощем, потім у задушливій хмарі Bazaar Christian Lacroix. Я тоді тікала від чогось, але у хибному напрямку. Бо відверто гламурні, у кращому сенсі, парфуми, мене ніколи не приваблювали. Наступне літо, 2004-го року, було літом Ocean Dream by Giorgio Beverly Hills, я купила ці рідкісні омріяні парфуми і навік позначила, що так пахне безтурботне, нічим не заплямоване щастя. Навіть якщо світ не дивиться на тебе лагідними маминими очима. Холодне літо 2008-го року і концерт сера Пола Макартні на Майдані під колючими зливами - це White Linen Estee Lauder, парфуми-броня, чорна чоловіча парасоля, я Бонд, Джемма Бонд, приємно познайомитися, дякую і... прощавайте.

З парфумів, що носилися цього літа, можна скласти якщо не міні-Osmoteque, то мозаїку: White Suede by Tom Ford, абсолютно невидимий і невідчутний у спеку, але магніт, невдала спроба зрозуміти чи полюбити арабські аттари, зокрема Ayoon Al Maha, - все ж я не Гюльбешекер, цукерково-віденські L'Instant Guerlain, зовсім не страшна, а надзвичайно ніжна, чуттєва і спокійна Cruel Gardenia Guerlain, суміш нудного Love in White Creed з чимось мускусно-нудним такого ж штибу, - для днів, коли ти - робот і здається, що з твого рота вилітають навіть не фрази-заготовки, а ліниві осінні мухи, хе-хе-хе, і повисають у повітрі; два-три спекотні дні з Vanilla Fields by Coty, легкокрилий безум з запахом тюльпанів у L'eau de Hesperides Diptyque, тривожний бузковий Guerlinade Guerlain - я десь вичитала, що парфуми з ароматом бузку люблять нещасливі у коханні жінки (clearly брехня), один вельми веселий день з Fleurs d'Orangeur L'Artisan Parfumeur, Nude Stella McCourtney - коли не знаєш, чим напахтитися, а наживо виходити в люди не хочеться, вчорашній день з Magie Noire Lancome... Сьогоднішній сіро-зелений холодний день аж припрошував: "Подвійний шипр, будь ласка", - але я вийшла за двері не напахчена нічим, щоби ніщо не заважало вдихати серпневі запахи після дощу.

Shush, baby, shush

Фух - хмарка апельсинових квітів L'Artisan, интересно, как ты там, буду думать, что в порядке, все в порядке, ля мажор, ніч на душі і на годиннику, стріли наготові, але навіщо? Терзает ночь мои опухшие веки... моя любовь осталась в двадцатом веке, це Земфіра, незефірна і навіть гірка, прямий ефір, червоний вогник. Завтра буде місто, спека і пил останніх днів серпня і безжурні, о, наші спільні парфуми, прогулянки міста, схожі на безплідні пошуки, я буду сама і все буде добре, на хер мне город, в котором... Глюк! Флердоранжеві ліси ласкаві, тільки не злися, прошу, зніми чорне, бо не варто, лабіринти міста, де знайома кожна шпаринка, а знаєш, у нас тут не Лондон і не Марсель, і не Страсбург, интересно, как ты, концерт 31-го серпня і повень сяятиме на повні груди, король оранжевое лето, гроші розчиняються в терміналах, сохнуть квіти, їх золотавий запах, -ах, -ах, ну мереживо, моя любов, я никогда, никогда тебя не оставлю, гігабайти фотознімків, рухайся за лінією баса, відчуваю сліди, забудь той мотлох, прошу, все добре, чужі очі і спини, слава винахіднику чорних окулярів, мої Wayfarer, так, shush, baby, shush, так холодно було в тій львівській квартирі, до кісток, я звикаю, але чуєш, я піймала рибку в чашку, срібну рибку в чашку з трояндочками і блядськими херувимчиками, Антананаріву і пиво, Тегусігальпа і риб'ячі скальпи, у мене без-сон-ня, один слоник, два слоники, три, серветочки і буфет, ще крок і екзистенціальний гаплик, і як тут було не проґавити персеїди і леонідії, але то був знак, рибка в чашці, а півжиття назад суцільне чекання, не мовчи, не мовчи, бо це ще складніше, тиша схожа на прірву, часу хіба що до наступного літа, бродить меланхолія навшпиньки, этот танец танцуют все девочки моего роста, просто подивися на дрібниці інакше, аромат моїх парфумів пам'ятатимеш довіку, коні не винні і я теж, подивися в очі, там ключики...

Смерть, Бартек і парфуми

Не питайте чому і коли, бо це було у дитинстві, і вже кілька життів прожилося з того часу, ми гралися у палаці, де облаштували музей. Власне, палацом та будівля була колись давно, ще за Речі Посполитої, а тоді - облуплена, похмура і все ж дивом дивним велична, з вогким підземеллям, з деякими справжніми скарбами всередині. Через шість чи сім років їх зжере пожежа, і зараз я скажу щось погане: зовсім не шкода було старовинних гаптованих килимів, клавесин, картини з баталіями і важкі меблі з різьбленими візерунками, а шкода було, що я більше не побачу Бартека. Мої брати роблять вигляд, що не пам’ятають тієї історії, хоча на той час були старші мене. Але й справді, їх на канікулах у наших бабусі і дідуся більше цікавили річка, підліткові філософські теревені і потаємні сигарети. Кручені паничі, - називала їх сусідка, яка приносила щовечора молоко.

Казали, що Бартека знайшли на болотах, а потім привезли сюди, у палац. Він був цілий-цілісінький і майже неушкоджений. Його змастили машинною олією і поставили у Збройній залі, біля масивних височезних дверей з оксамитовими завісами, повними пороху. Одного разу я, дитя із змішаним радянсько-католицьким вихованням, нарвала у садку квітів і майже побожно поклала до залізних ніг Бартека. Дід дуже сміявся, і казав, що то не Ленін (до кам’яних монументів якого всі жовтенята і піонери нашої країни будь-якого свята несли квіти). Але квіти поставив у вазу, а вазу – біля Бартека. Мабуть, з того часу почалася та історія дивовижних стосунків між середньовічним рицарем і цілком сучасною мною. Для мене він був живий і герой, і його слава міцнішала, чомусь особливо після казок про рицарів Круглого столу. Іноді, забігаючи на хвильку до зали, де він стояв, я робила реверанс або по-королівськи простягала йому руку для уявного поцілунку. Чому ми його так назвали, достеменно невідомо: чи то підхопили з казки про Смерть і доктора Бартека, чи то виплило з розмов, - і це абсолютно неважливо, а важливо те, що Бартека боялися навіть мої старші двоюрідні брати, високі і гарні хлопці. Напередодні мого дня народження брати і наш малий сусід, підхопили мене, семирічну, і помчали у «палац», коли за їхніми розрахунками дід мав бути вдома, а не записувати у грубезні фоліанти все про речі, що там були. Ми трохи потинялися залами, коли хлопці пошепотілися і сказали: - А ти знаєш, що всередині у Бартеку живе привид? - Ні, це неправда, - невпевнено відповіла я. - Звідки ти знаєш? - Бо Бартек рицар, а рицарі хоробрі і славні. - Пхе! От побачиш сама, в ньому живе привид. Бідний Бартек! Як же йому сумно від цього, як погано!.. От якби ти взяла таку довгу палку і стукнула йому в груди, отам, де серце, то вигнала би привида. Але ж ти не віриш! – бідкалися вони. Я подумала і погодилася. Точно не пам’ятаю, що вони ще мені патякали, але гуртом ми увійшли до Збройної зали, підійшли до Бартека, який, власне, був купою рицарських лат і… …Брати трохи відійшли назад, і тепер я знаю – нервово посміювалися, бо самі невідь чого боялися, хоч і були майже дорослі. Незрозумілий містицизм, притаманний усій нашій родині, крім діда і мого батька, захопив їхню юнацьку уяву. Я взяла палку і, повна романтичної рішучості врятувати рицаря, стукнула йому в ковані груди. Туди, де серце. Від Бартека тут-таки відлетіла голова – шолом – і впала прямісінько на мою ногу. Я не встигла ні заплакати, ні покликати когось на допомогу – цвіркнула кров і ступня стала червоною. Рицар, безголовий моєю милістю, стояв на місці. Ніякий привид не вилетів з тих лат і не вигукнув «Слава Йсусу!», на що можливо розраховували брати, але на підозрілий шум прийшов дідусь. - І що ви тут робите? – просто запитав він, але від цього запитання брати аж присіли. Потім він побачив мене, з заюшеною кров’ю ногою, і «голову» Бартека. Дід підхопив мене на руки і швидко поніс на перший поверх, до себе в кабінет. Моя голова була ясною, але я не могла зронити й слова. Прибігли якісь жінки, перебинтували мою ногу, дали води і довго бідкалися. - В Бартеку не жив привид, дідусю, - сказала я, коли нарешті змогла говорити. - То значить, його звати Бартек, - усміхнувся він. – Так і запишемо. Він мугикав якусь мажорну мелодію, поглядав на мене, питав, з яким кремом має бути іменинний торт та про інші дурниці. За вікном сунули хмари і збиралося на дощ. P.S. Дякую White Suede Tom Ford за поринання в ці спогади.