Смерть, Бартек і парфуми

Не питайте чому і коли, бо це було у дитинстві, і вже кілька життів прожилося з того часу, ми гралися у палаці, де облаштували музей. Власне, палацом та будівля була колись давно, ще за Речі Посполитої, а тоді - облуплена, похмура і все ж дивом дивним велична, з вогким підземеллям, з деякими справжніми скарбами всередині. Через шість чи сім років їх зжере пожежа, і зараз я скажу щось погане: зовсім не шкода було старовинних гаптованих килимів, клавесин, картини з баталіями і важкі меблі з різьбленими візерунками, а шкода було, що я більше не побачу Бартека. Мої брати роблять вигляд, що не пам’ятають тієї історії, хоча на той час були старші мене. Але й справді, їх на канікулах у наших бабусі і дідуся більше цікавили річка, підліткові філософські теревені і потаємні сигарети. Кручені паничі, - називала їх сусідка, яка приносила щовечора молоко.

Казали, що Бартека знайшли на болотах, а потім привезли сюди, у палац. Він був цілий-цілісінький і майже неушкоджений. Його змастили машинною олією і поставили у Збройній залі, біля масивних височезних дверей з оксамитовими завісами, повними пороху. Одного разу я, дитя із змішаним радянсько-католицьким вихованням, нарвала у садку квітів і майже побожно поклала до залізних ніг Бартека. Дід дуже сміявся, і казав, що то не Ленін (до кам’яних монументів якого всі жовтенята і піонери нашої країни будь-якого свята несли квіти). Але квіти поставив у вазу, а вазу – біля Бартека. Мабуть, з того часу почалася та історія дивовижних стосунків між середньовічним рицарем і цілком сучасною мною. Для мене він був живий і герой, і його слава міцнішала, чомусь особливо після казок про рицарів Круглого столу. Іноді, забігаючи на хвильку до зали, де він стояв, я робила реверанс або по-королівськи простягала йому руку для уявного поцілунку. Чому ми його так назвали, достеменно невідомо: чи то підхопили з казки про Смерть і доктора Бартека, чи то виплило з розмов, - і це абсолютно неважливо, а важливо те, що Бартека боялися навіть мої старші двоюрідні брати, високі і гарні хлопці. Напередодні мого дня народження брати і наш малий сусід, підхопили мене, семирічну, і помчали у «палац», коли за їхніми розрахунками дід мав бути вдома, а не записувати у грубезні фоліанти все про речі, що там були. Ми трохи потинялися залами, коли хлопці пошепотілися і сказали: - А ти знаєш, що всередині у Бартеку живе привид? - Ні, це неправда, - невпевнено відповіла я. - Звідки ти знаєш? - Бо Бартек рицар, а рицарі хоробрі і славні. - Пхе! От побачиш сама, в ньому живе привид. Бідний Бартек! Як же йому сумно від цього, як погано!.. От якби ти взяла таку довгу палку і стукнула йому в груди, отам, де серце, то вигнала би привида. Але ж ти не віриш! – бідкалися вони. Я подумала і погодилася. Точно не пам’ятаю, що вони ще мені патякали, але гуртом ми увійшли до Збройної зали, підійшли до Бартека, який, власне, був купою рицарських лат і… …Брати трохи відійшли назад, і тепер я знаю – нервово посміювалися, бо самі невідь чого боялися, хоч і були майже дорослі. Незрозумілий містицизм, притаманний усій нашій родині, крім діда і мого батька, захопив їхню юнацьку уяву. Я взяла палку і, повна романтичної рішучості врятувати рицаря, стукнула йому в ковані груди. Туди, де серце. Від Бартека тут-таки відлетіла голова – шолом – і впала прямісінько на мою ногу. Я не встигла ні заплакати, ні покликати когось на допомогу – цвіркнула кров і ступня стала червоною. Рицар, безголовий моєю милістю, стояв на місці. Ніякий привид не вилетів з тих лат і не вигукнув «Слава Йсусу!», на що можливо розраховували брати, але на підозрілий шум прийшов дідусь. - І що ви тут робите? – просто запитав він, але від цього запитання брати аж присіли. Потім він побачив мене, з заюшеною кров’ю ногою, і «голову» Бартека. Дід підхопив мене на руки і швидко поніс на перший поверх, до себе в кабінет. Моя голова була ясною, але я не могла зронити й слова. Прибігли якісь жінки, перебинтували мою ногу, дали води і довго бідкалися. - В Бартеку не жив привид, дідусю, - сказала я, коли нарешті змогла говорити. - То значить, його звати Бартек, - усміхнувся він. – Так і запишемо. Він мугикав якусь мажорну мелодію, поглядав на мене, питав, з яким кремом має бути іменинний торт та про інші дурниці. За вікном сунули хмари і збиралося на дощ. P.S. Дякую White Suede Tom Ford за поринання в ці спогади.