Теплошкірі, холодношкірі

Коли я дивлюся на бій, що точиться навколо чергового парфуму, то завжди згадую ворожнечу тупоконечників і гостроконечників, описану моїм улюбленим Джонатаном Свіфтом. Ламаються списи, тріщать кольчуги - у вогнища взаємної ненависті летять санталові дрова, листя пачулі, витримані у ямах по десять років удові колоди, стручки ванілі, лілії та магнолії, підливається цибетин, чиясь рука жбурляє жмені троянд, на противагу їй - іриси, - язики полум'я зжовують все. Важко відсапуючись, врешті-решт лицарі йдуть спати. Знесилені, падають у ліжка. Одні тут-таки відпихають перини і ковдри, інші - замотуються у численні кокони з бавовни і шерсті, увімкнувши каміни. На ранок перші прокидаються і ще у полоні напівсну розуміють, що від кількох щедрих крапель правдивого Shalimar Guerlain, найкращого міллезіму, не лишилося навіть тіні. Другі, огорнуті солодкою вуаллю ванілі, розплющують очі, бувши ще однією ногою на Мадагаскарі, на орхідній плантації під палючим сонцем. І у ковдрі, накинутій на манір давньоримської тоги, дрібно перебираючи босими ногами із спальні до ванної, подумають: "А що це було?". Вороги-тупоконечники, ті, що марно ловлять привид Shalimar (Один пан / на прізвище Шувар / Ловив Шалімар у каламар...), дужо позіхаючи, крутять у голові заїждженою платівкою ту саму думку. Хапають улюблений флакон з ненависними чужинцям вудженими трояндами або висушеними у пустелі коштовними амброю з удом, плескають на тіло, надівають обладунки і йдуть у світ. Супротивники заквітчують себе гіацинтами й нарцисами, кидають останній, переможний погляд у дзеркало, клацає замок, і у театрі бойових дій з'являється ще одна особа...

Теплошкірих не можна віднести до сангвініків, так само як холодношкірі не конче інтроверти і меланхоліки. Це як народитися французом чи поляком, у родині сироварів чи дипломатів, і мати тітку-синю панчоху: даність. Змінити шкіру чи скинути її - перевага лише змій, отож невблаганний той факт, що на шарячій шкірі парфуми вже на початку видають fortissimo, а ще майже завжди accelerando. Холодна шкіра здатна довго, дуже довго утримувати аромат, але він може так і не показати всієї своєї краси і сили, того maestoso, - згасне приблизно на початку кінця. Так, досить довго я вважала ірис не своєю квіткою, але випадково побризкавши на зап'ястки Iris Prima Penhaligon's, здивувалася його приємній ліловій прохолоді і замшевим відтінкам наприкінці. Ні, я не закохалася, - на жаль, між нами не викресалися доленосні блискавки, але якщо мені забракне колись ірисів, знатиму, що за ними мені варто йти до англійського саду.